До дня захисників і захисниць України ми поставили військовим просте питання: «Якби не війна — що б ти робив сьогодні?» І раптом за формою, шевронами, посадами й словом «захисник» знову стали видимими люди. Хтось сьогодні мав би бути вдома. А хтось, – пішов би на роботу. Хтось мав би бачити, як ростуть його діти, закінчувати ремонт, їхати кудись на вихідні, сваритися через дурниці, закохуватися, спізнюватися, будувати плани на наступний рік. У війни є страшна властивість: вона забирає не лише життя. Вона забирає шматки життя у тих, хто залишається живим. Час, який не повернеться. Події, на яких тебе не було. Людей, яких не встиг побачити. Версію себе, якою ти вже ніколи не станеш. У цьому відео — лише кілька облич. Тут немає тих, хто просто зараз не може відійти від своєї роботи заради камери. Усіх тих, хто на позиції, везе й заледве вивозить, ремонтує, лікує, готує, чергує, рахує, зв’язує, шукає, витягує, підтримує і щодня робить свою частину великої спільної роботи. І немає тих, у кого ми вже не зможемо запитати: «Про що ти мрієш?» Тому сьогодні нам хочеться говорити не про абстрактних героїв. А про людей. Людей, у яких є страхи, людей, які втомлюються, сміються, сумують за домом, і які все ще будують плани на життя після війни. І які просто зараз захищають право інших людей ці плани мати. У кадрі — не всі. У цьому дні — кожен і кожна. Тим, хто в кадрі. Тим, хто зараз на позиціях. Тим, кого камера не побачила. І тим, кого ми пам’ятаємо. 1 жовтня. День захисників і захисниць України.
